Iмла

Ну, а потім приходила ніч та кохання

оберталось в гіганську, пульсуючу сумом, гіпсову кулю. 

Він лежав на підлозі, як амфібія, бронзою 

голизни поглинаючи, атоми жовтого хирого світла. 

Фіранка вилася в танку зі старою весною, 

захлинаючись ніжності пилом, 

наповняючись вітром, ялівцевим вином, океаном;

німою мовою снів голосили зірки.

 

Цигарковим серпанком оповитий холодний зап'ясток 

у молитві сумній, наче скла розбиті уламки, 

приречЕно благав про світанок із нею квітчастий, 

немов сон різнобарвний з морфеусових філіжанок. 

 

Кишеньковий годинник, повний смутку, дощу та іскристого болю

буркотів про біду та жуків-часожерів невпинних 

і штовхав, мов дитину в життя, в смарагдове поле, 

щойно ще ненароджене літо.

 

На платівці старій спали духи пустинні, хрущами 

грали чорногіркий спірічуелз та фадо. 

В павутинні хмар швидкоплинних пінії срібні, 

наче когути, в'язли в очах волооких туманів.

 

І думки його ніжні, як червоні проріхи на білім

Та пухнастім снігу, мов прозоре зимне причастя, 

то здіймали його в небеса, то вбивали у килим 

кам'янисто-земний 

і хистке його щастя 

вже вбачалось йому неймовірно прекрасним, 

наче ранок в день страти, 

відбитий у крилах 

відпливаючого корабля, 

на якому не буде 

й не було ніколи 

ні ЇЇ, 

ні його, 

ні самого життя. 

Лиш саме небуття 

на сітківці імли.